Партнерські посилання
Вивчення
				іспанської мови онлайн - українською
Іспанська мова - це просто! Мовний Центр Вишинських

Із циклу "Душа іспанців", №9 Мадрид, 3 січня 1904р.

Переклад: Василь Вишинський

Франциско Асебаль

Астурійська душа

Доменні печі металургійної фабрики Дуро Фельґуера
Доменні печі металургійної фабрики
“Дуро Фельґуера” (Астурія)
В Європі Іспанія асоціюється з двома повністю полярними фрагментами: африканська та центрально-плоскогірна; гори та долини; квітучі фруктові сади та засушлива земля; Андалусія та Кастілья. Та Іспанія, котру Фує назвав європейською, північно-західна Іспанія, із зеленими горами та вологими долинами, з піщаними уступами берегів, з великою кількістю населення розкиданим по всьому регіону, яке не підвладне містицизму та не обпалене гарячим сонцем, і винятково щире; з найменшою кількістю монастирів та арен для кориди, без гітар і кастаньєт, без святих і героїв; наглухо зачинена для європейців – це Астурія. Гірське пасмо відділяє її від серця батьківщини, і часто так буває, що гори більше відділяють та ізолюють аніж море. Острівні частини нашої території більше з’єднані з центром ніж північні регіони Кантабрії. Звивисті дороги пролягають через золотаві поля пшениці, через левантійські сади де червоніють гвоздики і біліє цвіт апельсинових та лимонних дерев. Але ота Іспанія, що одягнена в зелені луги, яку не оспівують але і не принижують, без грубих наклепів і фривольних дифіямбрів, залишається осторонь. Така вона Астурія.

Для історії як і для туристів, Астурія – це Богом та людьми забутий край. І навіть скороминуча героїчна сторінка Ковадонґо не в силі позбавити Астурію цього тавра. Сучасна критика вириває в Астурії епічні прикраси, перетворюючи їх на звичайні епізоди Реконкісти, перетворюючи героїчну боротьбу в щось трохи більше від сутичок та заворушень, зображуючи Пелайо, який не був астурійцем, заурядним заколотником. Ані Сід, ані Пелайо не є возвеличені в Астурії так, як вони того заслуговують, бо ми не захоплюємося героями, навіть не визнаємо їх символами. Врешті-решт, в школі ми вивчаємо красиву і веселу історію, і нашим онукам залишимо її немов голий степ, якщо намагатимемося забути гучні імена: Ковадонґо, Альколеа, Отумба, Саґунто.

Саме через нехтування регіонами пояснюється те, що всі дослідження іспанської психології були скоріше дослідженнями кастильскої психології, і саме через це стає зрозуміло, чому настали часи, коли, на превеликий жаль, змішуємо іспанський характер з кастильським. Чотирма лініями накресленими під шаблон, з винятковою виразністю та дивною схожістю, створюємо наші портрети. Отими чотирма стереотипами є: містицизм, мужність, лицарство, убогість. З ними ми підемо і на той світ.

Можу сказати що астурієць не є містиком, ані сміливцем, ані лицарем, ані бідняком. З тих гір не виходять ані Лойоли, ані Пісарри, ані Кіхоти, ані Меніпи. Найаскетичніші з них – сільські парохи, котрі живуть в будинках з яблунево-грушевими садами, а в хліві мають коня, порося та різну птицю. Не стрічав я і тої легендарної хоробрості. Імпульсивність та задиркуватість притаманна їм скоріше через хвастощі, а не через славнозвісну енергійність. Всі ці характеристики протилежні до розважливого і повільного астурійця. Також не знаю жодного, хто б був героєм лицарських пригод, а щодо убогості – то це вже наклеп на працьовитого астурійця, тому що між жебракуванням і найчорнішою роботою, він вибере останнє. Це доказ його відрази до втрати почуття власної гідності. Балагурство могло лише зародитися в часи, коли ідальґо волів краще просити милостиню ніж розвозити воду. І це, в країні яка відчуває гостру нестачу води!

Характерним рисам, що вимальовують дужий силует кастильця протиставляю риси гірського кантабрійця. А те, що говорю про силует, можна сказати і про душу. Той же Фує, зі звичною легкістю, сказав, що в Іспанії "народ вкрай одноманітний – всі маленького росту, з продовгуватим черепом". Завжди зустрічаємо шаблонні судження, виведені немов геометричні теореми, з допомогою циркуля та лінійки. Вивчаючи "Дослідження про залежність розміру черепа від географічної зони", вміло зробленого Ольорісом, підтверджується існування на іспанській землі трьох типів людей, про що вперше сказав Ляпуж: Гомо європеус, Гомо альпінус, Гомо медітеранеус. Астурієць – це Гомо європеус, з яскраво вираженими відмінностями від своїх співвітчизників, які в свою чергу, відрізняються між собою, і не схожі на мешканців інших регіонів, оскільки в Іспанії – каже Емілія Пардо Басан – "регіональні відмінності найбільш чітко виражені з поміж усіх європейських націй". Це природній феномен древніх народів, з надокучливою історією, витесаних та виліплених середовищем. Те саме, що відбувається з регіонами в країні, відбувається з сім’ями в селищах: сім’ї з древнім генеалогічним деревом, із старовинними родовими маєтками виділяються інтенсивніше. Їхніх нащадків можна впізнати не будучи знайомим з предками: вони виділяються зовнішністю. За зовнішністю ми виділяємо баска, левантійця, андалусця. Бачачи на вулиці Бласко Ібаньєса, ніхто не скаже – це ґалісієць! А перехожий, що зверне увагу на Унамуно, ніколи не переплутає його з горянином-астурійцем.

Також не прийнятною є для жителя Кантабрійського узбережжя думка Бакла, котрий стверджує, що причиною нашої розумової відсталості, як він вважає, є засушлива земля та спекотний клімат. Без надмірного марнославства, мусимо припустити, що астурієць, щонайменше, схожий на співвітчизників цього суворого критика, оскільки країни і одних і других – багаті на воду та обділені сонцем. Через те погоджуємося з Фейху, коли той каже, що "зазвичай, в Астурії зустрічаються люди невимушеної вдачі, і тим самим пояснюється те, що в інших країнах, котрим вистачає досвіду щоб відмовитися від помилкового уявлення, що країни з надмірними опадами породжують незграбні душі, будучи переконаними, що ці землі небеса скоріше затоплюють ніж зрошують".

Погоджуюся з Фейху: астурійська душа не є незграбною, вона – розкута і невимушена. Жоден інший регіон, окрім Астурії, не рухається вперед з такою незалежністю і такою зневагою до абсорбуючої та всепоглинаючої центральної влади, і астурійці об’єднуються в цьому поступі – як і в інших справах – з саксонським духом, розкуто та невимушено. Астурією, як і всіма провінціями, управляли погано, немов колонією. Колонії відділилися бо мали таку можливість, і якби Астурія могла, також б відділилася. Як і одні, так і інші потерпали від уряду, але Астурія – заможна і відкрита для інших регіонів, живе сама по собі, і тому уряди, хороші чи погані, точніше кажучи, погані чи ще гірші, завдають їй менше шкоди ніж іншим регіонам, котрі завжди наслідують ходу центрального колеса.

Знову згадую Бакла, оскільки мені подобається цитувати його. І навіть якщо він не вельми гарно висловлюється про нас, мусимо бути справедливими до нього хоча б тому, що він не є французом, які роблять величезну послугу легковажно повчаючи нас. Отже Бакл каже: "ані обмежені розумові здібності, ані деспотичний характер, ані жалюгідне марновірство і неймовірна ницість монарха, не змогли зупинити переможну ходу англійської цивілізації, не змогли пригальмувати розвиток країни. Народ рухався вперед не зважаючи на всі оті злидні. Навіть навіженість королів не змогла збити їх з обраного шляху. Народ знав, що його доля у власних руках, що потрібно в собі самому шукати засоби і здатність до об’єднання, котре може зробити людину величною, щасливою і розважливою. Проте в Іспанії, в той час коли сила уряду слабне і народ падає в руїнах, штучною виглядає та велич, що ґрунтується не на мудрості цілого народу, а лише на здібностях тих, кому довіряє свої інтереси". Для Астурії занепад і безгосподарність уряду – стимули які активізують її діяльність. Без відроджувальної мети, без реформаторських програм в галузі зрошування полів, сільського господарства, освіти, Астурія прямує до ґрунтовних і витриманих перетворень. Здається, наш народ, немов юнак, котрий виходить з аудиторії, збився з дороги і помилився у своєму виборі, але невдачі предків, котрі призвели до занепаду, і суворі закони життя, нав’язуючи свою волю духові, додають сил і вказують істиний шлях душі нашого народу. Зараз астурійська душа тоне в різновиді промислового містицизму, займаючи в ньому, настільки адекватне місце, що селянин, з неймовірною легкістю перетворюється на робітника, і навіть без внутрішньої боротьби перебирається з луки в шахту, з кукурудзяного поля в майстерню. Сільське господарство гине, немов би його пожирає чорна хвороба. Вугільним шлаком, котрий випльовують фабрики і заводи, забруднюються води астурійських річок, навіть води лагідного Нальону. Астурійський землероб розуміє, що його душа не є більше сільською, розуміє, що постійно загазоване повітря, сумне і свинцеве небо роблять Астурію промисловою країною. Хоча землероб був варваром і первісною людиною, а сурова і кам’яниста земля не дозволяла більшого ніж сяке-таке рільництво та примітивне тваринництво, проте варто було тільки кинути його в надри землі або поставити перед верстатом, як не очікувано з’являється сучасна людина, і з минулим її пов’язує лише те, що мусить зберегти кожен з нас, невеличкий город, щоб обробляти його у вихідні.

Крок від сільського господарства до індустріалізації вважаю вирішальним у розвитку астурійця котрий володіє своєрідною особливістю пристосовуватися до звичного впорядкованого, з до болю набридлою схильністю до міського типу, сучасного життя. В Астурії не існує ідеалу; хочу сказати, його не обожнюють душі мешканців Астурії, і так він, ідеал, скитається без діла, залишений і майже висміяний поетикою каштанових та дубових гаїв. Сутність, яка витікає з ідеалу, щебече та виспівує зі всією гамою пантеїстичної поезії, і без сумніву, людина – німа до солодкого галасу, не чує жодної нотки, жодного гармонійного відголосу отого концерту приємного спокою, таємничості і забарвлення. Поширення університетського впливу, якому із лагідною безкорисливістю сприяють вчені мужі із здоровим глуздом, видається дещо просоченим міською атмосферою, і принаймні на відстані показує нюанси міської освіти, котрій бракує отого ідеального пориву, що не задовольняється лише підвищенням рівня інтелекту, а й розбурхує серця. Хочеться сказати всій Астурії те, що Кларін сказав до міста Хіхон - і як правдиво: "Менше Беосій і більше Афін". Але в Хіхоні цього не зрозуміли. Бачите який він наш популярний оратор? Отже, отут то і маєте максимум астурійської ідеальності, уособленої в галасливому городянинові. Це як Підаль і Мон на виворіт.

Брак ідеалу робить астурійську душу зав’ялою і згрубілою, і хоч вона не настільки груба як в деяких інших регіонах, все ж їй бракує крил і вона має занадто важкий металевий тягар. З меншим каменем вона злетіла б трохи вище. Емілія Пардо Басан, в журналі "Наш час", каже: "завжди, коли спілкуюся з іноземцями на тему іспанського живопису, звертаю їхню увагу на те, що якби через непередбачувані обставини одна половина Іспанії відділилася від іншої, і вся Кантабрійська зона приєдналася до Португалії, залишаючи в складі Кастилії всі ті території, що аж до Гібралтару омиваються Атлантичним океаном і всі ті, що дивляться на Середземне море, то Іспанія не втратила б жодної з підвалин своєї живописної слави".

Це правда. Я доповню твердження стосовно Астурії, і не обмежуючись одним лише живописом, зітру всю перевагу естетичної карти Іспанії. Астурійський Веласкес, Берруґете, Арфе, Тірсо ще не народився. З тих настільки мальовничих, поетичних і гармонійних долин, не вийшли в світ ані художники (Абадес – чудовий мариніст, але одна ластівка весни не робить), ані скульптори, ані поети, ані актори, ані музиканти. Але велична краса - це мертві душі, навіть гірше, це тіло без душі. Коли мова заходить про естетику астурійської душі, мушу замовкнути. Невже Кампоамор, народився в Астурії? Так, але навіть він сам про це не знав. Також в Астурії народився Очоа, в поміркованій сатирі котрого, немов в дзеркалі озера відбивалася астурійська душа. Тут народився, тут писав, тут і помер, але ні на живого ні на мертвого ніхто більше, крім Аляса та Альтаміра, не звернув уваги. І Аляс, і Альтаміра не були астурійцями. Необхідно було щоб неввічливі кастильці, вигодувані горохом та стиглими злаками, щоб засушлива і настільки ображена Іспанія, та, яку Ґреко змалював з худими і хворобливо жовтими печами, але з соковитою і жагучою душею, сказали власникові шахти чи майстерні: ось він Очоа, тут. Пильно подивіться на нього. Нещасні астурійці свято вірили що Очоа був літератором, божою душею.

І мали рацію; його душа була божою, хоч і не бога Меркурія. Інший видатний астурійський сатирик – Аса. В Правії його іменем назвали театр, і думаю, що в Мієрес одну з вулиць наречуть його іменем. Але справа в тому, що сатира Аси лине з душі, в той час як сатира Очоа була книжною, більш очищеною ніж Марка Твена; сатира Аси – це астурійська сатира прилаштована до середовища. Немає часу ані причини проводити паралелі, але для того щоб виділити астурійську душу, повинен сказати, що між життєрадісною і мальовничою витонченістю братів Кінтерос та веселою і жартівливою сатирою Аси – ціла прірва. І врешті-решт, з Астурії вийшов сатирик, настільки англосаксонський, що його книжки більше читають англійські леді ніж іспанські сеньйори. Ніде правди діти, але не багато книжок тримали руки іспанських сеньйорит. Романи Армандо Паласіо Вальдеса більше читають у Великобританії ніж на батьківщині. Таким чином астурійська душа в багатьох аспектах зближується з саксонським духом і віддаляється від їй подібних душ, навіть від ґалісійської та кантабрійської, з якими через топографічне розташування мусить жити по сусідству.

Об’єднуються лишень тоді, коли виходять за межі своїх земель: пересікаючи гори щоб розбрестися по півострову, або пересікаючи океан, щоб випробувати долю в Америці. Вдалині від батьківщини кантабрійська душа уніфікується, і цікавим феноменом та очевидним протиріччям є та легкість з якою вона емігрує та вперте прагнення померти на своїй леваді, в рідному селі. Зі свого клаптика землі світ видається великим, і астурієць відчуває дивний неспокій; ззовні світ зменшується до розмірів його родового помістя.

Причиною цього блудного духу є те, що поміж іспанських злидарів мало астурійців. Убогість цього регіону виганяє не на вулицю, а в світ. Ми вже говорили про астурійського жебрака. Їх мало, і вони не просять жодного сентима з Божого милосердя, вони шукають золоту жилу, нею марять, і за нею ідуть в світи і пливуть за океани. Над Іспанією височіє образ Дон Кіхота, над Астурією – привид Санчо.

І саме тому, та ще через багато інших причин, якщо б хтось запитав чого не вистачає Астурії, я відповів би не роздумуючи – на початку XXст. їй не вистачає іншого Ховельйаноса, такого як Астурія мала на початку XIXст.

Друкується вперше. Будь-яке відтворення тексту повністю або частково забороняється без дозволу авторів перекладу та без посилання на першоджерело, яким є даний сайт.

<<< попередня сторінка       наступна сторінка >>>