Партнерські посилання
Вивчення
				іспанської мови онлайн - українською
Іспанська мова - це просто! Мовний Центр Вишинських

Із циклу "Душа іспанців", №11 Мадрид, 17 січня 1904р.

Переклад: Василь Вишинський

Вісенте Бласко Ібаньєс

Валенсійська душа

Вже вкотре подорожуючи по Валенсії, Сальмерон сказав мені: "На цій землі завжди процвітає добробут і вдоволеність яких не зустрічаю в інших регіонах. Тут немає великого багатства і розкоші, але й немає бідності".

Це дуже влучне зауваження видатного оратора. У Валенсії майже немає людей, яких можна вважати дуже багатими: дворянська аристократія розорилася і ось уже багато років живе в Мадриді. Не більше десятка людей володіє статком у 2 або 3 мільйони. У Валенсії - це заможні особи; в Барселоні чи в Більбао вони б фігурували в третьому ряді.

Зате, немає в Іспанії провінції, де була б така кількість власників як у Валенсії. Сільське господарство тут дуже роздрібнене. Кожен селянин є хазяїном клаптика землі, який він обробляє. Одні є законними власниками, інші – орендаторами, які століттями передають цю землю в спадок своїм нащадкам, і справжній хазяїн цієї землі, що живе в місті, не наважується вмішуватися в ці дарування чи збільшувати орендну плату, яка обчислюється в фунтах та сольдо, як і в часи араґонських королів. Хранителями цього віковічного права, з якого я запозичив сюжет мого роману "Барак" є рушниця – нерозлучна подруга валенсійця, з часу досягнення ним повноліття, братерство та енергійна підтримка, яку ладні надати один одному всі землероби родючої долини.

"Земля хоче щоб її любили" – каже Мішле. І валенсійська земля, поділена на маленькі клаптики, на кожному з яких повсякчас живе якась сім’я добуваючи з цієї обмеженої площі хліб насущний, удобрюється, вилощується та доглядається з винятковою ніжністю. Органічне добриво підживлює і збільшує кожний наступний урожай; плуг перевертає її ледь вона встигне затверднути і утворити кірку; стихійно проростаючий бур’ян прополюють як тільки він з’являється на поверхні. А червонувата вода, циркулюючи по заплутаній артеріальній сітці зрошувальних каналів, відсвіжує і лощить поверхню землі, до того, як сонце встигне напекти її і вона потріскається. Так відбувається диво, завдяки якому, мешканці найбільш заселеного регіону в Іспанії живуть не заощаджуючи, не знаючи убогості на такій обмеженій площі території. Майже не має найманих робітників з поденною оплатою, бо кожен обробляє своє поле, як громадяни древніх республік.

В столиці автономної області життя схоже. Існують сучасні фабрики зі своїми отарами робітників, закабалених жорстоким і принизливим законом поденної оплати. Проте ще існує домашнє ремісництво, як спогад про ту Валенсію котра забезпечувала всю Європу виробами з шовку, про ту Валенсію, без великих майстерень, де кожний робітник облаштовував їх в своєму будинку, або об’єднувався в братерській співпраці з кількома товаришами.

Навіть тепер можна нарахувати тисячі маленьких майстерень. Один робітник не володіє необхідним початковим капіталом, і засновуючи майстерню об’єднується з кількома компаньйонами, які є скоріше помічниками ніж підлеглими.

Та сама роздрібненість валенсійської землі поширюється і на промисловість. Немає багатих, але і мало тих кому знайома бідність. Звичайно, всі колись відчувають ту тривогу яку несе із собою брак грошей, але всі зневажають рабство та утиски від котрих людина потерпає у потворних індустріальних центрах, породжених сучасною промисловістю.

Майже завжди власниками велетенських фабрик у Валенсії є люди "із зовні". Не варто сподіватися що валенсієць перетвориться на могутнього промислового мисливця за наживою. Він працює виключно для забезпечення незалежності свого життя. Валенсієць працьовитий, наполегливий та підприємливий доти, поки не переконається, що забезпечений хлібом насущним до кінця свого життя. Але як тільки заощадить 20 тисяч дуро (суму, яку він вважає необхідною для того, щоб бути справжнім буржуа), він полишає промисловість, якою б перспективною вона не була, і присвячує себе ресторанам, казино, політиці, коментуванню муніципальних справ, вкладаючи весь запал і пристрасть левантійця в свої нові заняття.

Рис і човник
Камзол по моді
Для левантійця
Найкраща нагорода

Ось таким є, згідно древньої пісні, прагнення справжнього валенсійця. Якщо вже від народження він має гарантовану тарілку рису та однощогловий парусний човник, на котрому він може вийти в море чи попливти по каналах в долину, коли він має добротний камзол, про котрий говориться в пісні, тоді він вважає Валенсію "найкращим із можливих світів" і не просить більшого. Якщо народжується бідним – він працює не покладаючи рук всю свою юність, працює із завзяттям найпрацьовитіших народів, але як тільки заробляє на рис і човен на решту свого життя, він вважає, що реалізував себе, і передає засоби виробництва, з яким здобув собі невеликий статок, в руки тих, що ідуть позаду, синові чи робітникові, якому він довіряє.

Для кожного валенсійця, котрий впевнений у своєму безхмарному майбутньому, життєвим іделом є фізичний відпочинок та духовні переживання. Валенсієць має звичку боротися за погано обґрунтовані але глибоко усвідомлені ідеї; дратуватися через речі які часто його не стосуються.

Для порівняння валенсійського народу з якимось іншим, потрібно було б згадати про Афіни. Оце, раптом сказане, багатьох змусить посміхнутися. Але у Афінах жили не лише мудреці та величні митці, унікальні Елінці, яким ми продовжуємо захоплюватися протягом стількох уже століть, в Афінах жив суворий, пристрасний і непослідовний народ, якому більше подобалося знати про всі плітки та дискусії на агорі та про суперечки митців, аніж заробляти гроші. Смагляві громадяни, неврівноважені і трохи некеровані, задовольнялися кусочком солонини, чотирма оливками та суперечкою на десерт, і, в залежності від їхнього настрою, возвеличували або закидували камінням видатних співвітчизників, підносячи на їхнє місце будь-якого софіста.

Валенсієць, котрий в своїх помірних прагненнях не боїться за хліб насущний, всі свої почини і ентузіазм присвячує суспільним справам та мистецькому захопленню. Валенсія, де більшість населення є власниками чогось, бодай незначного, і котре не відчуває, як інші, рабської залежності від економічної ситуації, в силу певних обставин мусить залишатися таким, яким було завжди, таким, якою завжди була Валенсія – демократією, але з таким духом рівноправності, що виключає можливість існування будь-яких привілеїв; а якщо це населення когось і возвеличує, то робить це з настільки запальною та мінливою пристрастю, що той кого возвеличують, вже не може відрізнити похвалу від ляпасів. В цьому суспільстві легко піднятися, але важко втриматися на тому ж самому рівні.

Іспанець котрий найменше вживає алкоголю – це валенсієць. Для нього пиятика не має виправдання. Він не потребує алкоголю щоб заховатися від життєвих негараздів. Валенсієць і без алкоголю має таки досить запальний характер. Саме запальний характер і сонце, небезпечне сонце, небезпечніше ніж сонце Провансу, котре зіграло злий жарт з одним із героїв Доде, є причиною надмірної збудливості валенсійця.

Валенсійська демократія була рівноправною і стрімкою, закоханою в нові ідеали з часу повстання Херманій, єдиної революції в нашій історії котра носила соціальний характер. Але ця демократія була також бурхливою і в своїх помилкових рішеннях, і треба було бачити цю демократію в період повного абсолютизму і католицької реакції, в першій третині XIX ст. Сам Фердинант VII тремтів перед монархістським і релігійним запалом своїх доблесних волонтерів-роялістів з обидвох берегів Турії. Сам святий Архангел Михаїл був почесним генерал-капітаном Валенсії, і "підлеглі небесного полководця", посеред вулиці, виривали вуса кожному, хто їх носив, оскільки вони були притаманні лібералам; піднімали спідниці жінкам щоб зрізати із взуття стрічки, якщо вони були зеленого кольору, кольору Конституції; з глибокою відразою, розуміючи, що не зможуть публічно і посеред головної площі спалити вільнодумця Ріполя, боячись реакції Шатобріана та інших закордонних політиків котрі змусили відмінити Санто Офісіо, домовилися, після того як повісили його, кинути в бочку з намальованим на ній полум’ям. Монахи, які тоді були суддями від народу, звели хрест на місці битви, прикрасивши його яйцями, що символізували розгром лібералів, а у підніжжі хреста була написана прекрасна і не для всіх зрозуміла редонділья, яка викликала у натовпі рев ентузіазму.

Яйця які ви тут бачите
Із скромності покладено
А ще більші маємо
Та ви їх не бачите.

Щоправда, кільканадцять років по тому, діти тих самих волонтерів-роялістів, в народному ополченні біля Чіви, ціною героїчних зусиль, двічі розгромили війська Кабрери. В світовій історії – це єдиний приклад битви, виграної в чистому полі загонами торговців та фабрикантів.

Уникатимемо розмов про екскурс та експансію валенсійської душі на політичній ниві, хоча б тому, що я є тим, хто якнайменше може зробити це безкорисливо та неупереджено. Проте, можемо стверджувати, що цей народ вільний від лихоманки збагачення, він змирився зі своїми посередніми фінансовими можливостями, традиційно незалежний, вільний від рабства. Це – народ митців.

З усіх мистецтв найбільше любить та поціновує малярство. Сонце розсіює театральне світло апофеозу над безкрайньою долиною, зелень розстилає всю палітру відтінків по Гаспидових садах; поміж листочків "апельсинових лісів" видніються золотаві кулі; стріпують своєю шевелюрою рисові поля, примушуючи дрижати ниткоподібні тіні в жорсткому дзеркалі затоплених полів; немов незліченні лебеді, пропливають в голубому озері неба, перекинуті вверх ногами, білі, неначе овеча шерсть, хмаринки. Ані пальма, що схожа на велетенський фонтан, ані фігове дерево із стовбуром перевдягнутим в шкіру слона, ані біла хатина із солом’яною стріхою та з двома хрестами на вершечку по обидва боки, не просто грубо виводять свої контури на африканському недостатньо освітленому горизонті, а скоріше мило вимальовуються поміж тремтячих випарів зрошувальних каналів, які на фоні заходу сонця насичують атмосферу газоподібним золотом.

Через свою мальовничість ця країна, так як і Нідерланди, призначена для того щоб бути батьківщиною художників. Мистецька традиція започаткована Хоанесом, Рібальтою, Ріберою та багатьма іншими, продовжується віками.

Малярство народ поважає як сімейне мистецтво, що містить в собі щось таємниче. Землероб з повагою дивиться на патлатого молодика з коробкою акварелей, котрий проходить по прилеглій до поля стежині, і бачачи як він працює, селянин мовчки наближається, не відволікаючи його жодним словом. Всі валенсійські митці походять з незалежного ремісницького класу, із збіднілого міщанства, котре живе з невеликого магазинчика, маленької майстерні або кількох гектарів землі. Соролья народився в сім’ї, яка займалася продажем сукна, з дитинства жив у селі, а його освітою займався дядько-токар. Брати Бенлюре – діти моряка, а їхній дід, під час плавання, потрапив в полон до алжирських піратів. Пінасо в юності працював в майстерні, де виготовляли сомбреро.

Діти простих верств населення після закінчення "Вечірніх ремісничих шкіл" (світський навчальний заклад заснований після Вересневої революції) поступають в Академію Мистецтв, і поповнюють постійно існуючу групу художників, мистецьку окрасу Валенсії.

Окрім того, що це емансиповане ремісництво віддає своїх дітей малярству, воно також купує книжки та газети, і тим самим перетворює Валенсію у місто яке найбільше споживає друкарської продукції. Змалювати валенсійську душу простіше оперуючи фактами, а не аналізуючи. Вона фанатично віддана мистецтву і пристрасно розширює свій літературний кругозір. Мало знайдеться тих, хто не знає, що Толстой це "російський письменник, що пише романи спрямовані на захист бідноти", але знайдеться багато тих, що навіть гадки не мають, хто є головою Ради Міністрів в Мадриді.

Коли Е. Золя переслідувала націоналістична чернь, він вирішив написати послання розради та втіхи, вірячи, що лише кілька письменників і митців із здоровим глуздом, підпишуться під ним. Проте мусів поставити чотири столи для підписних листів, і назбиралося аж 32 тисячі підписів! Підписувалися кравчині, виходячи з майстерні; підписувалися юнаки з ремісничих шкіл; підписувалися робітники, закинувши на плече торбинку з їжею, тримаючи ручку мозолистими пальцями; підписували всі обездолені, натхненні повагою до генія та захоплені його героїзмом. Дехто вже читав романи Золя, які друкувалися в газеті "Народ", інші ні, але їм вистачало знати, що це був сеньйор, котрий писав книжки; митець котрий перебував поруч із обездоленими та переслідуваними. Одні безкоштовно зробили для послання оправу із слонової кістки; інші вигравіювали написи; невідомий ювелір покрив ці написи сріблом; художники розмалювали сторінки акварелями; робітниці з блідою шкірою та східними очами, клали квіточки поміж сторінок, перше цілуючи кожну з них; і цей видатний чоловік, котрого постійно переслідували, під пекельне ревіння натовпу і під постійні образи які сипалися на нього зі шпальт газет, одного дня отримав цю книгу, вона пахла садом і була переповнена вірою та ентузіазмом. Душа цілого народу прийшла, щоб підтримати його в лиху годину, місто вітало його, місто, про яке раніше великий романіст нічого не чув і мусив шукати на карті, про котре не мав інших відомостей окрім назви сорту апельсинів, що викрикують вуличні торговці.

Зараз, можливо, цей альбом із запахом мертвих роз, почиває забутим в якомусь куточку літературного товариства "Медан", немов маленький гріб із слонової кістки, де зберігається дитяча і чиста душа цілого народу. Я бачив, що написав один муляр після свого підпису, і читаючи це, на очі наверталися сльози: “Д. Еміліо, якщо не зможете жити там, приїжджайте у Валенсію, тут Ви маєте будинок і товариша. Я живу...”, а опісля написав свою адресу, і не зважаючи на те, що заробляє лише три песети, завжди готовий розділити їх з тими, кого любить.

Душа валенсійського селянина також відкрита мистецтву і інтенсивніше сприймає красу ніж селяни з інших регіонів.

Впливають на це достаток, родюча земля, відсутність сурового клімату. В юності валенсієць є поетом: складає пісні співаючи їх під акомпанемент флейти під вікном коханої до самої зорі. Має традиційний та гротескний театр Баль де Торент, котрий споруджує свої сцени на площах містечок або поміж двох хатинок, як в первісні часи драматичної літератури. Валенсієць зберігає арабську спритність, одним махом вскакує на неосідланого коня. Сучасні звички модифікували його одяг, спотворюючи його. Проте валенсієць залишається єдиним селянином в світі котрий, ось уже протягом трьох століть одягається в шовк. Спідниці наших робітниць, обшиті по краях трояндами та гвоздиками немов ризи, і зараз прикрашають крісла та інтер'єр у вишуканих салонах.

Валенсійська жінка ніколи не обробляла землю. Селянин зганьбив би себе перед сусідами, якщо б примусив жінку до іншої роботи крім прибирання та доглядання за хатинкою. В той час, як в інших регіонах Іспанії селяни одягалися в перкаль, фланель чи еталін, валенсійка, з високим золотим гребенем, низкою перлів звисаючих з вух, які торкаються шовкових мережив косинки на плечах, у парчевій спідниці з квітами та в шовкових панчохах, прогулювалася в святкові дні поміж кущів троянд своєї обори. В кожній хатині прихована шкатулка з маленьким скарбом: бабусині сережки з підвіскою з перлів, смарагдові шпильки для шиньйону, діамантові застібки для нагрудної хустинки. Те, що чоловік здобував обробляючи землю, призначалося щоб прикрасити жінку, яка демонструє певну інтелектуальну вищість і чиїм порадам сліпо скоряється.

Цей народ землеробів, одягнутий як селяни під час свят Тріанона, показує аристократичну елегантність в своїх святкуваннях. Їхній танець, Чакера велья – це менует схожий на Моцартівський. В затінку виноградної лози, під гугнявість флейт і шепіт зрошувальних каналів, чоловіки і жінки взявшись за руки, танцюють обережно вітаючи одне одного, щоб не дай Боже, між юнаком і дівчиною до одруження, не було іншого контакту, аніж дотик кінчиками пальців.

Музика – це найвище мистецтво для валенсійця-землероба. Немає жодного села чи містечка, де не було б свого оркестру. Навіть більше, кожне має два: ліберальний і консервативний. Раніше доводили свою перевагу за допомогою зброї, і по завершенні кожної серенади на площі залишалося кілька тальєкас, так називали померлих насильницькою смертю, через схожість між падінням вузького довгого мішка і підстреленого людського тіла. Тепер змагаються мирно. Багато репетирують щоб отримати премію "Міжнародного Валенсійського Конкурсу". Це оркестри з литаврами та шкіряними бубнами, схожими на німецькі та французькі. Замовляють їх у Відні та Мюнхені, і не пройде жоден маестро по Валенсії, щоб його не запросили стати диригентом в якомусь селищі. Під час роботи в полі селянин наспівує гами, а в ночі все обдумує, ніч – найкраща консерваторія.

Столичні конкурси познайомили їх з Вагнером, і в селах і містечках про нього говорять, так немов би він був простим музикантом, керівником оркестру у Валенсії. Після місячних репетицій "Кабальґати валькірій", односельці нарешті знають її на пам’ять: жінки наспівують біля печей або під час прання в каналі, дітки викрикують її виходячи зі школи та розбігаючись по стежинках.

Ніхто не розуміє, що він співає, але їм це подобається, звеселяє, і вони повторюють знову і знову.

На землю падають сутінки, по розбитій та червонуватій дорозі, обсадженій апельсиновими деревами, які своїм листям закривають розпечену до біла пляму заходу сонця, проходить дівчина: груди випрямленні, лікті притиснуті до стану, струнка, на голові нерухомий глечик, ритмічним кроком повертаючись від джерела, немов давньогрецька канефора. Щоб розігнати страх, який їй вселяє самотнє поле та наступаюча ніч, вона співає в тиші присмерків, і з її несвідомих вуст лине любовний гімн Сигізмунда, що він співає притулившись до дерева біля доісторичної хатини, саме цей епізод зображений на фресці "Весняний спів", і бідненька навіть не підозрює, і гадки не має, що існував Вагнер.

Друкується вперше. Будь-яке відтворення тексту повністю або частково забороняється без дозволу авторів перекладу та без посилання на першоджерело, яким є даний сайт.

<<< попередня сторінка       наступна сторінка >>>