Партнерські посилання
Вивчення
				іспанської мови онлайн - українською
Іспанська мова - це просто! Мовний Центр Вишинських

Із циклу "Душа іспанців", Мадрид, 10 січня 1904p

Переклад: Ольга Маєвська

Міґель де Унамуно

Баскська душа

Загальноприйнятою думкою є те, що неможливо пізнати людину тільки з того, що вона каже і робить, а душу народу можна пізнати тільки за його літературою й історією. Проте можна пізнати народ ще й поза історією, у його темному щоденному житті, і поза всією літературою – у його розмовах.

"Якщо народи без історії є щасливими, то найщасливішими впродовж століть були баски", – сказав про нас Кановас дель Кастільйо. Із цього столітнього щастя виривається наша молодь, молодь, згрубіла протягом віків. Але хіба у тому справа, що ми не мали історії? Хіба нам бракувало Ахіллів чи Гомерів, які б нас прославили? "Англійський народ – це німий народ; вони можуть здійснити великі подвиги, але не описати їх", – сказав про свій народ Карлейль. Справедливіше, ніж він, я можу сказати це про свій народ. А так як Карлейль додавав, що їхня, англійців, епічна поема написана на землі, так само додам і я, що скромніше і, навіть, тихіше написала на землі і на морських просторах свою поему моя раса, поему про мирну працю, в Латинській Америці більше, ніж у будь-якій іншій стороні.

Протягом століть моя раса жила в історичній мовчанці, у життєвих глибинах, говорячи своєю тисячолітньою мовою – еускера; жила у своїх дубових, букових, в’язових, ясенових і горіхових горах, прикрашених папороттю, колючим дроком і вересом, слухаючи як реве океан, що розбивається об гори, і дивлячись, як усміхається крізь клапті хмар сонце після впертого і млявого дощу. Нас створили зелені гори і звивисте Кантабрійське море.

Ми пізно увійшли в культуру, але ввійшли в неї зі всією енергією молодості і великою обачністю, відшліфованою повільно; з сором’язливістю прикритою відвагою. Тому що баск, яким би він не був сміливим перед природою, зазвичай, є сором’язливим перед людиною. Найсміливіший баскський моряк, що йшов на зустріч найбільшій небезпеці із холоднокровним спокоєм, найсильніший борець який би вийшов з моєї раси, раси Елькано, першого, хто проплив навколо світу, почувається у суспільстві скуто. Мій земляк і близький друг Хуан Арсадун у дуже гарному оповіданні "Святвечір знáйди", яке надруковане в його чудовій книзі "Поезія" (том II "Баскської Бібліотеки Ферміна Еррана", Більбао, 1897), говорить про "хороший і заспокійливий характер баскського селянина", який "крутив берет у своїх величезних руках, повний нездоланної сором’язливості, й несміливо усміхався, сильний і добродушний, як юний Геркулес". Картина надзвичайна, особливо та, що стосується сором’язливості. Хто був знайомий з університетськими групами баскських студентів, той неодмінно пригадає, де і як, зазвичай, вони зустрічаються і як втікають від суспільства. До цього значною мірою спричинилася вроджена незграбність при висловлюванні кастильською мовою, тому що там, де вона стала рідною, наприклад, у Більбао, речі змінюються.
Біскаєць – це залізо, яке я вам довіряю,
Короткий на словах, але довгий на ділі.
– робить висновок Дон Дієго де Аро у чудовому фіналі першої сцени першої дії "Мудрості жінки", в якому Тірсо де Моліна сказав про нас в сорока віршах те, що згодом не було написано й у сорока томах. "Короткі на словах, але довгі на ділі." За нашими словами, як правило, йде вчинок, – навіть якщо це тільки що сказав високогірний баск, – і віра в Бога, до якого спрямовані наші думки, коротка на словах і на діла довга, коли нам повністю відкриваються вуста ми примушуємо почути наш голос в іспанській літературі.

Це, перш за все, рухливий народ, що рухливо заповнює свій акти-вний і мовчазний розум. "Скаче, як баск", – кажуть це прислів’я у Франції, і коли ми починаємо писати – теж робимо стрибки і піруети. А рухливість – це найчистіший прояв спонтанної сили. Гляньте, на-шою типовою грою є гра з м’ячем. Із самих ідей ми робимо м’ячі, щоб тренувати і зміцнювати наш дух. Під час останніх заворушень у Більбао, ідеї, які ворогуючі сторони переводили у знамена, усвідом-лювали вони це, чи ні, стали причиною боротьби.

Розум моєї раси є активним, практичним та енергійним, з енергією мовчазності. Досі він не дав великих мислителів, яких би я знав, але дав великих робітників, а праця – це, можливо, найдовершеніший спосіб мислення. Почуття баска – широке, його не можливо окреслити певними образами; це життєві сили, що опираються камерному ув’язненню, це, так би мовити, почуття протоплазматичне. Воно спалахує в музиці, тому що найменше пов’язане з конкретностями, які збіднюють. Візьміть пісні Іпаррагіре без музики, перекладіть їх і ви отримаєте дуже вульгарне і грубе. І, незважаючи на це, послухайте цей спів: "поширюється і розповсюджується твій плід світом, доки тобі поклоняємося, святе дерево", – у його сильних нотах, неначе у морі, б’ються ваші серця, узгоджуючи з ним свій стукіт. А річ у тому, що слова і музика сприймаються разом, як форма однієї сутності.

Характер – жорсткий і поривчастий, загалом деспотичний. Із суворості добре видно звірства, які йдуть від безцільних бунтів кінця нашого Середньовіччя, про які нам розповідає Лопе Гарсія де Саласар у "Книзі про удачі і нещастя", ті похмурі битви між людьми з Бутрону і Тамудіо, між людьми з Тамудіо і Легісамону, з Легісамону і з Таріаги і Мастіарту, розказані старим літописцем з похмурою монотонністю, коли той був ув’язнений своїми синами у вежі Сант Мартін де Менсантонес.

Ми авторитарні, так, авторитарні, і, одночасно, незалежні духом. Щоб управляти дикунами або керувати монахами колонізаторам чи пріорам були б потрібні дещо груба сила і прямолінійні методи, які придатні для цього, але не для керівництва вже сформованими народами, де треба було б узгоджувати наміри і примирювати, де б вимагалась, перш за все, гнучкість. І якщо баску випадає роль підлеглого він, згідно з призначенням, слухає, але не виконує; не каже ні, а робить по своєму.

Справді, таких, як ми, впертих ніхто не перепре. "Баск – осел", – часто кажуть, натякаючи на нашу затятість, яка, можливо, часто стає нашим недоліком, але й без сумніву, є, зазвичай, нашою головною силою. Якщо цвях не входить іншим способом – ми його вбиваємо ударами голови. Але наша впертість є слабшою, ніж араґонська. Усю можливу ввічливість зробить баск своєю. "Баски, – любить казати мій товариш, – ви не прислухаєтеся до жодних доводів, окрім власних; і якщо ви загинете, то загинете самі, не слухаючи чужих порад, але також не звинувачуючи ближнього у цьому." Саме через свою затятість ми перетерпіли дві громадянські війни у минулому столітті, бо нам здавалося, що політичний прогрес просувається надто швидко, не пристосовуючись до прогресу суспільного; ми прагнули пристосувати його до поступу вола – повільного, так, але впевненого.

Якщо і є якийсь показний чоловік моєї раси, то це Ініґо де Лойола, – гіпускуанський дворянин, що заснував Орден Єзуїтів, мандрівний лицар Церкви: син спокійної наполегливості. "Орден, – казав мені один колишній єзуїт, – не є кастильським, як це кажуть, ні іспанським; він є баскським. Баскським навіть у своїх недоліках. Він є баскським у своїй терплячій наполегливості, у своєму авторитарному і незалежному, водночас, дусі, у своєму страху перед лінощами, у своїй бідності художньої уяви, у силі пристосування до різноманітних середовищ, не втрачаючи при цьому власної індивідуальності." І це мене веде, як за руку, до того щоб сказати про наш так званий фанатизм.

Баскський народ був одним з останніх, який прийняв християнство, але він прийняв його з такою ж настирливістю, як і з запізненням. Релігія для нас не є видом найвищого мистецтва, в якому ми шукали б втамування естетичної спраги, а є чимось дуже глибоким і дуже серйозним. Не дивно було б зустріти у наших горах тих, що живуть глибоко стурбовані великою справою свого спасіння, в істинно пуританському стані. Наше релігійне почуття не є глибоко індивідуальним, воно не задовольняється літургійними пишнотами, у яких звучать поганські відголоси. Це в глибині ніяк не романський дух; це релігія душі, яка хоче поєднатися самостійно і без страху зі своїм Богом, Богом мужнім і суворим. Гугенотський кальвінізм вкорінювався у басксько-французькій країні; однією з перших книг, надрукованих баскською мовою, – якщо не першою, то другою, – був переклад Нового Завіту, зроблений у 1571 році Хуаном де Лісарраґа, басксько-французьким гугенотом, під покровительством Хуани де Альбрет. В основі найнепохитнішої і беззаперечної ортодоксії, у релігійності моєї раси, швидко розкривається антилатинський зародок, зародок, який, сподіваюся, дасть плоди. Та й Орден Єзуїтів, створений Іґнасіо де Лойола, щоб перешкодити просуванню протестантизму. Чи він не народився, як кожен рух, що намагається протистояти іншому у тому ж середовищі, у глибокій єдності під поверхневою опозицією? "Духовна практика" Лойоли – чи вона часом не є однією з книг, що подобаються протестантам? А от зберігається, чи ні, сьогодні первинний ігнасіївський дух в Ордені – це вже інша річ.

Йдеться про наш реакційний дух, хоча варто називати його консервативним, у доброму розумінні. Ми хочемо прогресувати разом з природою, спокійно, пристосовуючи політичне до соціального. В основі баскського карлізму завжди був соціалістичний подих, що передбачав придушення свободи.

"Вкорінюючись на землі, як дуб, одночасно рухлива, як коза; елегантна, як ясень, надійна, як кам’яне дерево, розлога, як каштан…, живлячись молоком міцної корови і соком достиглої на сонці кукурудзи…", вибачте, що я процитував ці слова з мого "Мир у війні". Такою є жінка, в якій материнство переважає над сексуальністю. Мені зізналися священники моєї країни, які знають про це зі сповіді, що в дуже рідкісних випадках подружньої зради у наших горах вона пояснюється, у більшості, великим прагненням жінки мати дітей, якщо їх не дає їй чоловік. Вона їх бажає і потребує.
Якщо її груба шершавість обробляє
Арансади не Вакхові, а Церері –
Це тому, що втікає Венера Пристрастедавиця;
Вона вкладає свої насолоди у свої плоди.

У цьому я бачу два прояви кмітливого наймита, хоча й не наважуюся їх поєднати.

Тепер, коли з шахтами і промисловістю почалося накопичення великого багатства, стає помітною якась зміна у дусі. Підприємливий та активний, так, але мешканець Більбао стає нестерпним від того, скільки він заробляє, від свого багатства і від усвідомлення себе певною вищою расою. Він дивиться з якоюсь зверхністю на решту іспанців, на не-басків, якщо вони бідні, називаючи їх зневажливо "манекени".

Благородне стремління у баскського народу є древнім, воно започаткувалося від замкнутості, в якій він жив. Для баска-селянина немає іншої градації між людьми, аніж euscaldunac – ті, що говорять мовою еускара чи еускера, як він, і erdaldunac – решта, варвари, ті, що говорять будь-якою erdara або erdera (назва, що охоплює всі говірки, які не є баскськими). Стосовно претензій на дворянство, то достатньо прочитати те, що сказав Санчо де Аспеітія Дон Кіхоту. Врахуйте також наступне: коли один Монтморенсі сказав баскові, що вважає, ніби вони, Монтморенсі, ведуть свій рід від VIII або IX століть, той відповів: "а ми, баски, не рахуємо". Тірсо де Моліна сказав устами Дона Дієго де Аро:
Один з онуків Ноя дав їм порядність,
Тому їхнє благородство не є дворянським.

Ці дими, завдяки своєму багатству, створили сьогодні задушливу атмосферу, але надіятимемось, що мої земляки покинуть своє багатство, і виникне у них культура, що співатиме про комини фабрик, як сказав би інший баск Маесту, – культура, що проявляється у життєвій експансії.

Якось було сказано, що баск сумний, але сумно було б повірити цьому, судячи з оповідань Барохи. Я цього не відчуваю, а вдихаю у своїй країні і серед своїх, домашню радість, радість зустрічі, а нерідко й вибух насолоди життям, що вихлюпується з мене. Щодо радості моєї країни, – це радість сонця, яке усміхається крізь клапті хмар над зеленими горами, після довгих дощів; це кисло-солодка радість, така як від чаколі або від сидру. Зазвичай, це внутрішня радість; не та, яку вселяє вам сонце, а та, що виникає з насиченого шлунку; не від неба, а від землі. Зазвичай, ця радість подібна до голландської, що випромінювалась з картин Теньєрсів, що виникає після їжі на пантагрюелівських бенкетах, але не та, що живиться мансанільєю, оливками і мавританськими піснями. Треба бачити паломництво з Альбоніги до Бермео, як відважні рибалки оживлюють паломників, стрибаючи і перевертаючись із чарівною грубістю, з неповороткістю чайок або диких качок, які почали б танцювати.

Якби ви бачили повернення паломників, коли вечір тане на складках шляху поміж могутніх буків, листя яких шепоче дивні молитви! Вони повертаються, співаючи і стрибаючи; повертається дівчина, не раз обнята сильною рукою хлопця-робітника, сміючись з будь-якої нісенітниці, бо це сміх, що шукає жарту, а не того, хто жартує, відкриваючи кран струменю життєвої сили, яка ллється через край, наче з переповненої бочки. Час від часу виривається із здорових грудей sanso або irrintzi, регіт і підіймається, як жайвір, розсіюючись долиною, змішуючись з шумом дубового листя; замовкають птахи, колишеться небо; врешті, він руйнується у просторі, насиченому святою радістю, що виникає з відпочинку від роботи; це биття простої душі, яка живе без таємних намірів і вміє висловлюватися лише так незв’язно, у грубій молитві до Бога, про радість і працю, про серйозну радість і серйозну працю.

Ні, мій народ не сумний; він не є таким, тому що сприймає світ не лише, як виставу, але сприймає його серйозно; він не є таким, бо буде на межі падіння у будь-яке колективне безчестя, але не в естетизм. Того дня, коли він втратить сором’язливість, повністю усвідомить себе і навчиться говорити мовою культури, я запевняю вас – ви змушені будете почути його, особливо, якщо він відкриє своє глибоке сприйняття життя: свою власну релігію.

Будь-яке відтворення тексту повністю або частково забороняється без дозволу авторів перекладу та без посилання на сайт. Перша публікація перекладу тут.

<<< попередня сторінка       наступна сторінка >>>