Переклад з іспанської: Василь Вишинський
Беніто Перес Ґальдос

Мріймо, душе моя!

(Журнал "Іспанська душа", №1. Мадрид, 8 листопада 1903р.)

Давайте детально розглянемо все те, що померло, і те, що живе в нашій душі, в душі Іспанців, вслухаючись в пульсацію незадоволення, викликаного правосуддям, несправедливістю, адміністративними розпорядженнями, засобами до існування. Звернімо увагу на всю значущість стимулів, котрі щойно з’явившись стають вагомими чинниками, на всю важливість відчаю, котрий перетворюється в надію, на важливість періоду зародження ідей – процесу, що зараз має місце в лоні мистецтва, промисловості, науки… Звернімо увагу на те, як думка намагається стати вчинком, і як цей вчинок робить свій перший рух, перший крок.

Андалуcька глибинка, очами Х. Морено Карбонеро
Іспанська душа очима Маріано Бенлюре[1]

Аналізуючи те, що застаріло, і те, що зароджується в нашій душі, ми зауважуємо, що в думках та вчинках старої Іспанії панує традиція. Вважаємо ці думки та вчинки померлими, і бачимо, що ще не померли. Закопуємо їх, а вони вилазять із своїх погано заритих могил. Коли ми найменше цього чекаємо, вони вилазять, неначе живі скелети, і докоряючи нам хриплим голосом, кидаються, із рішучістю та безсердечністю кісток без плоті, проти всього живого, проти всього того, що хоче жити. Захистімо себе. Поважаймо те, що є дійсно гідним поваги з-поміж традицій, але відкиньмо той похоронний дух приреченості та руйнації, котрий все ще характерний для значної частини Нації. Ми повинні мати твердий намір досягнути високого рівня життя, і вірити в це з усіх сил. Проголосімо недостойним і неприйнятним напівжиття, намагаймося звільнити душу від всіх аскетичних звичок. Немає жодної причини прирікати себе на муки і терпіння, якщо вони не йдуть від Природи, згідно вищого закону над нашою волею. Найперше, що повинна робити відроджена душа – це належним чином усвідомити необхідність піклування про своє тіло, щоб уникнути виснаження та голодних запаморочень, спричинених чи то добровільними, чи то вимушеними постами. Ненавидьмо холод і наготу, жадаймо добробуту, зручного розпорядку дня, як і в робочий час так і в години відпочинку. Вважаймо, що бідність – це зло і несправедливість, тож борімося з нею за допомогою суворого закону "твоє і моє". Працюймо систематично, чи то розумною головою, чи то вмілими руками, будьмо зацікавленими в тому, щоб терпеливою працею ми здобули стільки, скільки потрібно для помірного і щасливого життя, з усім тим, що це життя підтримує та надихає, розважає і прикрашає. Рішуче протиставмо цей намір несамовитості міністрів національного занепаду; проголосімо, що нас не вбити, навіть якщо на наші голови впадуть найжорстокіші удари, навіть удушлива зневага не доконає нас. Ніяка підлість не поборе нас, і грім нас не поб'є. Яку б смерть не готувало нам кістляве страховисько старих рутин, ми воскреснемо.

Песимізм, який трухлява Іспанія нав’язує, щоб приготувати нас до збезчещеної смерті, узагальнив помилкову ідею. Катастрофа 98 року[2] навіює багатьом ідею помітного погіршення нації та її сил. Немає такого погіршення ані чогось схожого на те. Споглядаючи в минуле, побачимо, що з катастрофою чи без неї, останні 50 років попереднього століття позначені прогресом, значимість котрого не можливо обчислити, прогресу чисто духовного, прихованого під манірністю звичаїв. Після звершених революцій 54 та 68 років відбулися лише поверхові зміни, а "приручена істота", дозволимо собі так назвати нашу зубожілу та бездіяльну націю, без міжнародної політики, без внутрішніх робочих місць, характеризувалася повною передачею контролю за всіма життєвими процесами в руки Держави. Тільки Держава - у всіх сферах людського буття. Громадянське суспільство існувало лише для органічної консистенції держави, а індивід просив в неї їжу, житло і навіть світло. Більш освічені класи відстоювали свої права і отримували доплату до своїх окладів. Були два типи дворянства - за родоводом і статками, і ті хто стояли на чолі бюрократичної машини вважали себе владою Іспанії. Звироднілий соціалізм вклав у руки держави функцію розподілу юшки і гороху для бідняків, та фаршированих трюфелями страв для багатіїв. Від запаху цієї юшки і вишуканих страв, відповідно з’являлася молодь: золота, срібна, мідна… Отже, від тоді, в повільному плині днів Вересневої Революції[3], правління Амадея І[4], ефимерної Республіки[5], Реставрації та Реґентства[6], відбуваються корінні зміни, котрі зрячі бачили вже раніше, а тепер починають бачити й сліпці. Головною стає ідея, що можна прожити не підписуючись, з допомогою вірчої грамоти про свій родовід, на абонентський квиток в державну столову; а вже від цього, не довго чекати до відкриття нових і широких шляхів розвитку промисловості, торгівлі, мистецтва. Країна заглянула у дзеркало своєї свідомості і, жахнулася побачивши себе отарою неграмотних, доведених до зубожіння іншою отарою, отарою юристів. З кожним днем, все менше уповання на державу, все більше покладаються на колективні зусилля, на наполегливість та кмітливість індивіда. Позаду, або точніше кажучи, під цілісним життям держави, зароджується інше життя, про котре здогадуються, котре мужніє та набирається життєвих сил серед усіх верств населення. За якихось п'ятдесят років вже неможливо полічити тих, котрі навчилися жити не тягнучись губами до того, що колись в свій час, було пишними персами, а тепер хворобливо обвислою шкірою. Іспанці змужніли, перестали смоктати груди і навчилися їсти. Тепер ми визнаємо державу як керівний орган, як упорядника життєвих зв’язків, але вже не розглядаємо її як життєвий ідеал, ані як хазяїна заїжджого двору, і ще менше, як годувальницю. Хіба не це є тим величезним прогресом, найбільшим який тільки можна собі уявити?

Під зовнішньою кіркою офіційного світу, де вирізняються і ще довго вирізнятимуться яскраві карнавальні трупи професійних політиків та постаті з чистою, і можливо, необхідною репутацією, існує живий пласт, котрий збільшується з кожною хвилиною. І хоча цьому пласту нації не вистачає поштовху власних намірів і амбіцій, початкової, зародкової наснаги, його здатність збільшуватися вражає. То одного, то іншого дня, бачимо як він з’являється на поверхні, дозволяючи побачити з різних сторін різнобарвність і красу щойно створених форм. З-поміж цих форм можемо виділити ті, що найближче. Це – інновації в сільському господарстві, котрі спрямовані на переборення повсякденного звичаю; новоспечена промисловість у малих і великих формах; мистецтво, яке прагне адаптувати застарілі форми до широкої думки і благородних почуттів. Зазначимо також і найвіддаленіші. Це – чиста совість, повага, дисципліна, прядок, стара шпага. Ці форми переносять минуле в майбутнє. Напевне сам Господь Бог не хоче щоб цей пласт нової генерації, чи то частково чи то повністю, не очікувано вирвався на верх. Він підніматиметься частинками і поступово, без могутніх потрясінь, щоб прийти на заміну запиленій та потрісканій землі, на котрій має віковічне місце в нашій країні.

Зі всього, що несуть нові формації нашої землі, виділяються два великі прагнення, і вони мусять бути першими з тих, котрі потрібно втілювати у реальність. Нам необхідно вчитися, щоб розбудити приспану свідомість, і нам потрібна для полів вода. Площа тої частини Європи яку ми заселяємо не всюди сприятлива, а потрібно щоб вона такою була. Любов породжують вдячність та рум’янець гарного личка. А нелегко любити Батьківщину в котрої обличчя і тіло спотворені жалюгідними язвами, нелегко любити Батьківщину спотворену засухою та кам’янистістю епідермісу. Європейська країна, та ще й в ХХ ст., не може виставити на показ світові голі степи, які дають уявлення тремтячої старості, веснянкуватої та покритої лахміттям. Необхідно розбудити стару землицю; нехай проточні води принесуть їй свіжість, привабливість та радість молодості. Потрібно вдихнути в неї життя, давши кров і душу та одягнувши її в природні шати землеробства. Нам не подобається те, що нагадує самотню пустелю. В ім’я всезагального добробуту, в ім’я краси, наповнімо водою безплідні степи. Ми не любимо потворності, ми любимо красу, красу яка б закохувала нас у поля, щоб в них ми могли жити і користати з того що дає нам Матінка Природа: квітучі сади, милі очам ліси, чарівні хутори, де б ми знаходили корисну роботу для тіла і спокій для душі. Країна з тьмяними і забрудненими містами, це - хворий з хронічною гіперемією. Життя застоюється, кров не циркулює, і відраза до міста, страшна недуга, загострює всі вади.

Як вода полям, потрібне навчання для нашої засушливої та скам’янілої свідомості. Вже було сказано, що ми не хочемо вчитися, бо не прагнемо освіти так, як прагне голодний кусочка хліба. А освіту треба просити в голос, або ще краще, показати своє невігластво. Проте ненавченою може бути тільки дитина, а вона не просить нічого більше, крім маминої циці, якщо малесенька, та іграшок, якщо трохи старша. Сподіватися, що малюк скаже: "Відведіть мене до школи бо дуже хочу бути розумним" – все одно що звіряти наші наміри безмежній загайності її Величності Вічності. Якщо би ми так зробили, то показали б, що і в дорослому віці ми нічому не навчені, мов та малеча.

Великі і малі, піклуймося про навчання та просвітництво, переслідуючи морок, котрий, одні в більшій мірі, інші в меншій, носять в своїх головах. Іспанський мозок, більше ніж будь-який інший, потребує негайного очищення, щоб не залишилося і сліду від успадкованої чи набутої в дитинстві чорноти. І в той час, як ми навчаємося, піклуймося про те, щоб не стати пихатими та заздрісними, оскільки погорда та заздрість чужому добробуту - це два найгірші нарости на тілі іспанця, і дуже багато зусиль потрібно докласти щоб відірвати їх і кинути у вогонь немов бур’ян. Самозакоханість – дуже погана річ, але буде вже зневагою до самих себе, коли визнаватимемо, що ми варвари, не здатні на доброзичливі почуття, не маємо культури і не можемо жити в мирі з іншими. Звичайно, так погано вважати, але ще гірше - вважати себе єдиними носіями правди, найкрасивішими і найпрудкішими в цілому світі. Ненависним довершенням цих недоліків є чорна заздрість. Вона заважає нам захоплюватися тим, хто, чи то через свій талант, чи то через свою наполегливість, чи інше достоїнство стоїть вище ніж ми. Будьмо ж сором’язливими і вчімося не ставити підніжок своїм починам, тим починам які сягають поза межі наших повноважень. Працюймо кожен у своїй сфері, робімо те, що вміємо і те, що можемо: хто може багато – робіть багато, хто може мало – робіть мало, а хто не може нічого, або майже нічого, замовкніть і будьте обачними споглядаючи працю інших – не заважайте! Привчімося з повною відповідальністю завершувати все те, що ми робимо; не залишаймо на середині шляху те, що вимагає завершення всіх складових елементів для того, щоб бути органічною, логічною, дієвою цілісністю. Залишаймося кожен у своїй галузі, навіть якщо вона належить до другорядних, не намагаймося ставати в чергу до головних, бо вони вже справедливо зайняті іншими. Будьмо кожен на своєму місці з наміром точно виконати свої обов’язки; нехай робота буде єдиним притулком, вкладаючи в неї насамперед гаряче бажання і твердий намір жити сумлінно і щасливо, в добробуті і чесно, в довершеній згоді зі всіма іншими.

Хіба це мрія? Нещасний той народ, що не має споконвічно визначеної мрії, зразка для реальності, віхи, встановленої ген вдалині свого шляху!