Партнерські посилання
Вивчення
				іспанської мови онлайн - українською
Іспанська мова - це просто! Мовний Центр Вишинських

Оксана Кушнір

З історії дослідження кастильських прислів’їв та приказок:
XIV-XVII ст. в Іспанії

Прислів’я і приказки – короткі вислови, що базуються на спостереженнях над навколишнім життям і узяті з різних джерел народної словесності. Вони увібрали світогляд народу і його багатовіковий досвід, становлять невід’ємний пласт народної філософії – скарбницю мудрості. Паремії вимагають багатоаспектного дослідження, адже вони відображають найширші обрії побуту народу, його історію, культуру, традиції, звичаї, вірування, і водночас особливості світосприйняття, психіки, самого способу мислення, національної ментальності.

Численними є збірки, видані в Іспанії починаючи з XIV ст. аж до наших днів, що становлять широку підбірку пареміологічної літератури. Основними є праці, які упорядкували Маркес де Сантільяна, Педро Валєса, Ернаном Нуньєс, Хуана де Маль Лара, Ґонсало Корреас, Хосе Марія Сбарбі, Хуліо Сехадор, Франсіско Родріґес Маріна, Луіс Мартінес Кляйсер, Хуана Кампос, Анна Барелья та ін. Без сумніву, не можна стверджувати те саме про пареміологічні праці, адже серед збірок прислів’їв та приказок і досліджень про паремії, ланку першості віддають власне збіркам. Річ у тім, що на теренах Іспанського Королівства пареміологія виникає набагато пізніше від пареміографії, а саме у той час, коли з’являються перші спроби дати визначення терміна “прислів’я” і відокремити його від інших термінів. Перші праці щодо дослідження народних паремій слід шукати у прологах до збірок, у яких з’являється елементи характеристики прислів’їв. До кінця ХІХ ст. в Іспанії неможливо знайти аналітичної праці про паремії. Перший, хто спробував охарактеризувати засади іспанської пареміології, був Хосе Марія Сбарбі. Він займався критикою пареміологічних джерел, визначенням прислів’я та його похідних термінів і перевиданням пареміологічних творів [1: 13-14].

Культурні осередки епохи Середньовіччя в Іспанії, як і в інших країнах, знаходились у монастирях, університетах і церковних школах, які послуговувалися лише латинською мовою. Варто відзначити, що вплив латинської та грецької традицій на формування різноманітних культур Західної Європи був надзвичайно великим. Не став винятком і пареміологічний культурний пласт. Уже в ХІV – XV ст. знаходимо перші приклади іспанських пареміографічних збірок. До них можна зачислити “Romancea Proverbiorum” (збірка, яка налічує 150 паремій) та “Seniloquium” (494 прислів’їв).

На початок епохи Відродження (ХІV ст.) припадає вихід у світ твору “Los refranes que dicen las viejas tras el fuego” Іньїго Лопеса де Мендоси, Маркес де Сантільяна (Iñigo López de Mendosa, Márquez de Santillana (1398 – 1458)), який був першим автором пареміологічної збірки найуживаніших, на той час, прислів’їв та приказок. Це перший відомий пареміологічний твір, виданий за наказом Хуана ІІ в 1508 р. [2: 32-33]. Названу колекцію паремій вважають справжньою перлиною іспанської пареміології, підручником народної філософії іспанського Середньовіччя. Аналіз цієї добірки засвідчує присутність численної кількості паремій, запозичених із греколатинської традиції. Зібрані тут прислів’я та приказки подані в алфавітному порядку, а їхня загальна кількість становить близько трьохсот одиниць. Сама назва праці, “Los refranes que dicen las viejas tras el fuego”, є надзвичайно символічною. Іменник “viejas” (“бабці”) символізує джерело, з якого укладник черпає інформацію для своєї збірки. В іспанській традиції саме “viejas” в усній формі передають прислів’я та приказки своїм дітям та внукам.

Завдяки Католицьким Королям романські мови, поширені на території Кастильського (галісійська та кастильська) та Арагонського Королівств (кастильсько-арагонська та каталонська), зберегли свою незалежність, але, водночас, кастильська закріпила свої позиції домінантної мови і змогла перетворитися на мову культурної еліти. Отже, XVI ст. в Іспанії характеризується захистом народної мови, тенденціями до розвитку лексики в її найповніших та природних формах, що, свого часу, відстоювали Кінтіліан, Платон і Ціцерон у своїх сентенціях. Першу граматику іспанської мови опубліковав у 1492 році (рік відкриття Америки Колумбом) Антоніо де Небріха (Antonio de Nebrija (1441 – 1522)). Праця Небріхи, як і дослідження інших видатних гуманістів (Вальдес, Неньєс), мала за мету розбудити прагнення іспанського суспільства до лінгвістичної ідентичності.

Суттєвим підґрунтям для розвитку іспанської пареміології стала праця “Adagiorum Collectanea” Еразма Роттердамського, опублікована 1500 р. у Парижі. Цей твір, більш відомий під назвою “Adagia”, об’єднав 800 афоризмів класичних авторів, із коротким текстовим поясненням до кожного з них. У наступних виданнях дану колекцію збільшено у шість разів, – останнє видання 1536 р. містить 4151 афоризм [3: 104].

Ідеї цього гуманіста були відомі на території Іспанії ще у період правління Католицьких Королів. Але саме за часів Карлоса І, на початку XVІ ст. університет Алкали де Енарес завдяки своєму засновнику Хіменесу де Сіснеросу став осередком поширення гуманістичних ідей Еразма Роттердамського. Вони служили ідеалам релігійної реформи та імперської ідеології, яку пропагували Габзбурги у своїй політиці [4: 95-97]. Його праця поклала початок сучасної пареміології та підштовхнула багатьох ерудитів до вивчення та дослідження пареміологічних одиниць. Чимало іспанських гуманістів XVI ст. творили під впливом ідей Еразма Роттердамського. Зокрема, це стосується Педро Вальєса, Ернана Нуньєса, Хуана де Маль Лару.

ХVI–XVII ст. надзвичайно важливі для збереження і поширення іспанських прислів’їв та приказок. Саме у цю епоху з’явилися збірки Ернана Нуньєса, Педро Вальєса, Хуана де Маль Лари, Ґонсало Корреаса, а також велика кількість паремій на сторінках літературних творів.

Іспанському гуманісту Хуану де Вальдесу (Juan de Valdés (1490 – 1541)) належить праця “Diálogo de la lengua” (1533), в якій автор, відповідаючи на запитання чи “іспанські прислів’я є такі ж, як латинські та грецькі”, стверджує, що: “…кастильські походять від вульгарних сентенцій, більшість з яких народжені та створені серед “viejas tras el fuego” (“бабців, що сидять біля вогню”), в той час коли латинські і грецькі (…) виникли серед освічених людей та зустрічаються у дуже наукових книгах” [1: 99]. Вальдес пише про походження кастильської мови, її граматики, фонетики та орфографії; про склади і слова; стилістичні норми і, в кінці, оцінює стиль деяких авторів і твори своєї епохи. Його праця налічує близько 160 паремій, за допомогою яких автор показує чистоту іспанської мови та підкреслює ідеальну простоту висловлювання, якої повинен прагнути будь-який письменник: “…добре розмовляти кастильською мовою означає говорити те, що ви хочете, використовуючи якнайменше слів…” [3: 110]. За допомогою прислів’їв Хуан де Вальдес показує деякі характеристики, притаманні цим пареміям і, передусім, особливості діалектної мови, якою вони складені. Так, коли його запитують, чому одного разу він пише «а», а іншого «ha», він відповідає: “Щоб розрізняти коли дієслово, а коли прийменник, і, таким чином, дієслово я завжди пишу з h: “Quien ha buen vezino, ha buen maitina” (підносить значення добрих сусідів), а прийменник без h: “A carne de lobo, salsa de perro…” (букв.: Приправити вовче м’ясо собачим соусом)” [3: 110].

Гуманіст Педро Вальєс (Pedro Vallés (?1549 - ?)) був предтечею пареміологічних досліджень. Разом із Хуаном де Маль Ларою, базуючись на ідеях Еразма Роттердамського, спробував охарактеризувати певні семантичні властивості прислів’я. У пролозі до своєї праці “Libro de refranes copilado por el orden del A.B.C. En el qual se contienen. Quatro mil y trezientos refranes. El mas copioso que hasta oy ha salido Іmpresso” (Сарагоса, 1549) автор намагається пояснити мотиви, що керували ним при написанні даної збірки, бо у ХVІ ст. існувало певне засудження творів даного типу: “… Мені хотілося б, щоб моя праця багатьох років “Refranes y Sentencias” стала в пригоді усім хто її прочитає, адже паремії допомагають нам як в усних висловлюваннях, так і на письмі…” [5: 112]. Автор аналізує різноманітні аспекти прислів’я і намагається відрізнити його від інших паремій. Відштовхуючись від ідей Еразма, у пролозі свого твору Вальєс пропонує визначення прислів’я, що служитиме точкою опори для наступних пареміологів: “Можливо хтось засумнівається у тому, що таке прислів’я. Я думаю, це не що інше, як висловлена думка…, стародавній вислів, що використовується; короткий, забавний, загадковий своєю манерою образної мови, взятий із побутових ситуацій …” [3: 113].

За кількостю паремій збірку Педра Вальєса перевершив Eрнан Нуньєс (Hernán Núñez (?1475 – 1553)), більше відомий як Комендадор (Comendador). У книзі “Refranes e proverbios en romance” (1555) він зібрав 8331 прислів’я не лише кастільського, а й галісійського, астурійського, валенсійського, португальського, каталонського, італійського та французького походження. Кожна паремія має еквівалент кастильською, який з’явився швидше як дослівний переклад. Автор додає лаконічні та оригінальні коментарі стосовно значення слова і загального розуміння прислів’я. Паремії Ернана Нуньєса є, можливо, одними із найантиклерикальніших, що стало причиною гострої критики, особливо з боку Беніто Хероніма Фейхоо у творі “Fіabilidad de los adagios” [6: 1-10].

Твором “La Philosofía Vulgar” (Севілья, 1568), Хуан де Маль Лара (Juan de Mal Lara (1524 – ?1574)) намагався завершити роботу свого вчителя Ернана Нуньєса. Зібравши тисячу прислів’їв, він тлумачить їх за допомогою розгорнутих коментарів: оповідання, історії, різні типи розповідей, взяті здебільшого із усної традиції чи придумані автором для того, щоб пояснити походження прислів’я. Збірка Маль Лари не містить антиклерикальних паремій, відрізняючись цим від колекцій Комендадора та Педро Вальєса: “...я вилучив з мого твору всі ті прислів’я, які розпущений народ створює для себе... Я не хочу зустрічати їх у моїй книзі, ані давати їм пояснення...” [7: 95-96]. Автор зібрав прислів’я та приказки лише кастильською мовою і звинувачував Вальєса у використанні паремії “іноземних мов”, таких, як португальська, галісійська, каталонська чи французька.

Збірка Маль Лари є детальнішою за колекції Вальєса чи Комендадора, не зважаючи на те, що до нас дійшла лише перша її частина. Автор намагався розкрити зародки “філософії народу” і показати досвід поколінь, який несуть у своєму тексті прислів’я та приказки. Під впливом ідей Еразма Роттердамського Маль Лара не обмежується лише збиранням прислів’їв. Він, як і Вальєс, цікавиться вивченням різних аспектів паремій, що робить його одним із найголовніших дослідників пареміологічних одиниць епохи Відродження [3: 118-119].

XVII ст., як і попереднє, характеризується зміцненням позицій кастильської мови та її експансії. Значна кількість літераторів, лексикографів, граматиків і, загалом, науковців, цього століття цікавляться пареміями. Cеред них: Лопе де Убеда, Мігель де Сервантес, Себастьян де Коваррубіас, Лопе де Вега, Бельтасар Грасіан, та інші – всі вони звертались у своїй творчості до прислів’їв та приказок, зробивши неоціненний вклад у розвиток іспанської пареміології.

Творчість Мігеля де Сервантеса Сааведри (Miguel de Cervantes Saavedra (1547 – 1616)) заслуговує на почесне місце серед доробку головних метрів пареміологічного напрямку. Так, автор використовує 371 прислів’я в своєму творі “El Quijote”, 62 паремії – в “Novelas Ejemplares”, і 22 – в інших його працях. Він збирає народні вирази і завжди вкладає їх в вуста селян: Санчо Панси, його дружини та інших персонажів, які живуть у злиднях.

М. де Сервантес наполягає на побутовому і народному характері цих виразів, одночасно використовуючи їх як комічний елемент. Автор грає із формою загальновідомих класичних прислівїв: вживає лексичні альтерації, що полягають у заміні слова: “El buen gobernador [la mujer], la pierna quebrada y en casa (≈ береженого Бог береже)” (Cervantes, II, p.34); переміщенні двох слів: “Allá van reyes do quieren leyes” (Cervantes, II, p.5) замість “Allá van leyes do quieren reyes” (засудження авторитаризму владних людей); або зміни, які стосуються цілого вислову: “Soy perro viejo, y entiendo todo tus, tus” [“A perro viejo, no hay tus, tus” (є дуже важко обманути старшого чоловіка з досвідом, так як він розпізнає неправду одразу ж)] (Cervantes, II, p.69). Також, у руках М. де Сервантеса прислів’я може перетворитися на гру слів: “Al buen callar llaman Sancho” (хвалить тактовність у розмові). У таких випадках, значення паремії не змінюється, а залишається ідентичним до значення традиційної форми [1: 111-112]. У деяких варіантах автор повторює паремії у формі висміювання. Так, коли Санчо Панса використовує прислів’я, щоб дати пораду Дон Кіхотові, він нанизує паремії одну на одну: “Беручи до уваги, що в моєму віці я маю право давати поради і те, що я кажу хай буде Вам за приклад і, як каже прислів’я: que más vale pájaro en mano que buitre volando (краще синиця в руці, ніж журавель у небі), тому що quien bien tiene y mal escoge, por bien que se enga no se venga (Quien bien tiene y mal escoge, del mal que le venga no se enoje – якщо хтось відмовляється від чогось доброго через щось непевне, нехай потім не скаржиться на свою біду)” (Cervantes, I, p.31). У репліках Дон Кіхота також присутні прислів’я, чим М. де Сервантес дає зрозуміти, що виступає не проти використання паремій у розмові, а проти їх перенасичення та неадекватного застосування [8: 364].

Іншим видатним представником іспанської пареміології, який творив у першій третині XVII ст., є Ґонсало Корреас (Gonzalo Correas (1570 – 1631)), – автор пареміографічної та етнологічної праці: “Vocabulario de Refranes i Frases Proverbiales i otras Formulas komunes de la lengua Castellana”. З прологу Міґеля Міра (Miguel Mir) довідуємося про характер збирацької діяльності Ґонсало Корреаса: “…вчитель Корреас виходив на вулицю змішуючись із простим народом: прислухався до дітей, що бавились в ігри, до жінок, у будинках і на ринках, до чоловіків, до старих та немічних. Будучи залежним, скажімо так, від їхньої мови, він слухав розмови, виступи, сварки, занотовуючи всі вислови, прислів’я, приказки, що лунали із вуст кожного. Він записував все: прислів’я і вислови, розповіді, казки, поради і звичаї, гуморески і прокляття, народні пісні... ” [9: 54-55].

Цей твір був опублікований у 1906 р. через неповну та недосконалу копію, зроблену з рукопису в 1780 р. Іспанською Королівською Академією. Автор створив одну з найбільших підбірок народних висловлювань: зібрав близько 25000 прислів’їв, приказок та інших фразеологічних висловів. Прислів’я (їх налічується близько 18000) вміщено в першій частині твору здебільшого у супроводі лаконічних пояснень стосовно головних труднощів, які ховають у собі слова чи загальні значення речення. Паремії у цій праці класифіковані за фонетичним критерієм, тобто відтворюючи мову того часу на письмі, про що свідчать наступні приклади: Paño ancho i mozo fiel, hazen rriko el merkader (чесність та щедрота, збагачують продавця), El alfaite de la enkruzikada, ke ponía el hilo de su kasa (≈Alfayate (sastre) sin dedal, cose poco, y eso mal – говориться про тих професіоналів, які виконують свою роботу без необхідних інструментів), El sastre del kantillo, ke kosía de balde i ponía el hilo (El sasrte del Campillo, que cosía de balde y ponía el hilo – коли людина працює не через можливість наживи, а лише із любові до мистецтва), тим самим підтверджуючи оригінальність даної збірки і її складність для опрацювання [8: 370]

Стиль, який використовує Корреас, більше подібний до манери написання Ернана Нуньєса, ніж до Хуана де Маль Лари, що характеризується розгорнутістю та ерудицією. Автор використовує велику кількість прислів’їв та приказок, сталих виразів, а також незчисленну кількість загадок, оповідань, порад, анекдотів та розповідей, у яких йде мова про походження багатьох паремій [8: 371].

Отже, на основі аналізу конкретного матеріалу можемо стверджувати, що період XIV – XVІІ ст. охарактеризувався стрімким розвитком пареміологічної думки в Іспанії. Особливо це відчутно у XV – ХVІ ст., коли кастильська мова посилює свої позиції і стає літературною мовою. Більшість представників цього періоду творили під впливом ідей Еразма Роттердамського, творчість якого спонукала дослідників до використання та вивчення прислів’їв і приказок. Найвизначнішими, для дослідження кастильських паремій цього періоду, є збірки Маркеса де Сантільяни, Педро Валєса, Ернана Нунєса, Хуана де Вальдеса, Хуана де Маль Лари, Ґонсало Корреаса і, звичайно творчість, Мігеля де Сервантеса.

ЛІТЕРАТУРА:
  1. Sevilla Muñóz, J. Cantera Ortiz de Ubrina, J. Pocas palabras bastan (Vida e interculturalidad del refrán). Salamanca, 2002.
  2. Carreras y Candi, F. Folklore y costumbres de España. Barcelona, Casa editorial Alberto Martín, 1943, t. I.
  3. Sevilla Muñoz, J. “Fuentes paremiológicas francesas y españolas en el siglo XVI”, Revista de Filología Románica, 9, 1992, pp. 103-123.
  4. Bajo Álvarez, Fe. Gil Pecharromán, J. Historia de España. Madrid, Sociedad General Española de Librería, S.A., 1998.
  5. Valdés, J. de. Diálogo de la lengua. Madrid, Espasa-Calpe, 1976.
  6. Feijoo, Benito Jerónimo. Cartas eruditas y curiosas. Madrid, t. II, 1774.
  7. Juan de Mal Lara. La Philosofía Vulgar. [Sevilla: Hernando Díaz] edic.de Antonio Vilanova, Barcelona, 1958-59, 4 vols. (“Selecciones Bibliográfilas”, segunda serie).
  8. Sevilla Muñoz, J. “Fuentes paremiológicas francesas y españolas en el siglo XVII”, Revista de Filología Románica, 10, 1993, pp. 361-373.
  9. Correas, G. Vocabulario de refranes y frases proverbiales. Ed. L. Combet, Institut d’Études Ibériques et Ibéro-Américaines, Burdeos, 1967. Ed. V. Infantes, Visor, Madrid, 1992. 10.
<< мапа сайту >>